| Головна » Файли » Мої файли |
Чому у ХХІ столітті медсестри, вчителі і психологи співають у народному хорі
| 23.12.2016, 16:28 | |
| Двічі на тиждень – у вівторок і п’ятницю – майже три десятки хористів з’їжджаються до сільського будинку культури на двогодинну репетицію. У ХХІ столітті, коли ми бурхливо обговорюємо 3-G інтернет та спілкуємося між континентами за допомогою Skype-зв’язку, коли ми на порозі відкриття інопланетних цивілізацій, що їх, цих успішних вчителів, медиків, журналістів і державних службовців, приводить до сільського клубу і до української пісні? «Потреба духовного спілкування», каже керівник хору. Він заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв, знаний у мистецьких колах Петро Андрійчук, позаочі просто і шанобливо «професор». Петро Олександрович очолює колектив уже близько 15 років. Хоч репетиції тривають не більше двох годин, керівник готується до них кілька днів, а опісля – довго аналізує, вигадує нові ходи, приносить варіанти композицій хору і радиться з колективом. «Народно-хорове мистецтво – це дивовижний, надзвичайно багатогранний і не до кінця осягнутий жанр музичної культури, який, на жаль, обріс стереотипами, каже Петро Олександрович. І наше завдання – руйнувати їх. Виконання однієї й тієї ж пісні різними хорами має різнитися між собою. Так, ноти одні й ті ж, і поетичний текст однаковий, але виконання різне. Чому? Та тому ж, чому відрізняється мова Шевченка від мови Сковороди. Вона ж ніби однакова, але у кожного своєрідна. Так само і хорове мистецтво», каже професор. А колективу завжди нагадує: «Ви – еліта. – Ви – справжні. Тому до вас хочеться їхати». «Ви – еліта» Колектив і справді елітний (від французького «elite» — найкраще, вибране). Тут усі як на підбір харизматичні й індивідуальні. І в кожного своя роль. Костянтин Пономар неймовірної краси тенор, від якого мліють усі, хто чує вперше, і вдесяте, і в сотий раз. А коли вони в дуеті із Тамарою Руденко тоді просто хочеться тиснути на кнопку «Повтор» безперестанно. Катруся Гриценко – ще зовсім юна студентка-психолог. І от після виснажливих занять у університеті Катя іде на репетицію хору. Усе вбирає, усього вчиться на льоту. Тетяна Миколаївна Лисюченко – директор будинку культури, з усіма колективними проблемами – це до неї. Вона ж нагадує, що в будь-якій поїздці важливо мати з собою перекус. Тетяна Микитівна Вовк – неймовірної вдачі лідер, навіть тоді, коли поїздка на концерт недешева чи робота стає на заваді, вона переконує кожного, хто вагається: «Треба їхати, нас там чекають». А Ольга Григорівна Давиденко майстер із виплітання українських очіпків, виводчиця, голос – золото. Надія Петрівна Геворкян – взірець тактовності і жіночності. Концертмейстер хору Олександр Магаліс (у зовсім близькому майбутньому геній музики, а поки що (позаочі) «наш Сашко». Є подружжя Івашків і Комаренків, справдешніх українських інтелігентів. Сергій Желавський – старійшина хору і прекрасний бас. Від першого дня у колективі і «білогородська Ніна Матвієнко» Ольга Пастух. Своїм голосом достукається до серця кожного. Микола Михайлович Матіящук на репетиції приїздить аж зі столиці. Валентина Голюк ще зі шкільних років незалежно від погоди вдома, на роботі чи на вулиці не пропускає репетицій. Галина Сидоренко і Марія Степанівна Кузьмінська допоможуть і підкажуть і у справі, і в особистому. Олена Віталіївна Пилипенко і Олександра Олександрівна Поліщук фіксує всі найчуттєвіші моменти в житті колективу. Без їхніх фото та відеозаписів набагато менше людей дізналося би про «Княжу Вольницю». Олена Павлівна Савчук після всіх перевірених зошитів і домашніх клопотів завжди поспішає до колективу. Софія Олексіївна Атаманчук, скільки б не було справ, усе владнає, усе встигне, аби встигнути на репетицію. Та ще й загітувала своїх подруг – Олександру Іванівну Михайловську та Ольгу Володимирівну Кутіцьку, і тепер вони, хоч ведуть різні партії, та додають гармонійності в колективу. Із щирою та веселою вдачею Марія Володимирівна Чекан допомагає тримати ритм, виграючи на бубні. Степан Гнатович Гричина настільки захопився атмосферою в колективі, що без пісні тепер життя не уявляє. Сергій Ковгар, співаючи ще й у церкві, додає особливої духовності колективу. Активний та комунікабельний Геннадій Буренко завжди додасть пісні настрою і колориту своїм жартом та іскрою в очах. Алла Дмитрівна Тарасенко прийшла в колектив на зміну мамі, яка стояла біля витоків хору. Альона Сєрікова втрапила до колективу завдяки своїм талановитим діткам, яких приводила до будинку культури на гуртки, і сама не встояла перед спокусою співати. Максим Панов із юного обдарованого хлопця на очах у колективу доріс до молодого і шанованого політика, та навіть тепер хору не покидає. А без Таїсії Василівни Куць колектив взагалі немислимий, інакше як “берегинею” назвати її не можна – великої душі, сонячна, людинолюб, вона один із творців славної історії творчого колективу. І взагалі, «Княжа вольниця» то театр пісні. І кожному відведена неповторна роль, яка є сутністю його природи. Та найголовніше – слухати і чути свого сусіда. «Ви погано співаєте, ваші сусіди (мається на увазі ті, що сидять поруч) співають краще – слухайте їх)», каже так керівник завжди, коли чує огріхи у звучанні. Чим прославилася «Княжа Вольниця» Хор створений 1982 року, а «Княжою вольницею» нарекли 2005-го. Маршрути колективу пролягли Київщиною, Львівщиною, Одещиною, Херсонщиною, Черкащиною, Автономною Республікою Крим, Польщею, Литвою. В трагічному 1986-му колектив неодноразово виїздив з концертами у 30-кілометрову зону до ліквідаторів Чорнобильської трагедії. Учасник телетурніру “Сонячні кларнети” (1987 р.). У 1991 р. здійснив записи коло двох десятків пісень на Українському радіо. Неодноразовий лауреат районних, обласних та всеукраїнських конкурсів і фестивалів, у т.ч. VІ-го Всеукраїнського фестивалю аматорського мистецтва Федерації профспілок України (2008, Ворзель Київської обл., І місце), ІІ-го і ІІІ-го Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної творчості “Червона калина” (2011, 2012, Алушта АРК, І місця), ІV-го і V-го Всеукраїнського фестивалю-конкурсу аматорської творчості “Пісенні візерунки” (2011, 2012, Ворзель, І місця), ІV-го Всеукраїнського фестивалю духовної музики “Введенські піснеспіви” (2012, Ворзель, гран-прі), фестивалю-конкурсу української народної пісні ім. Юрія Штельмаха “Серпневий заспів” (Іллічівськ Одеської обл., 2013 І місце; 2015 почесний гість [спільно з хоровою групою заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України “Дарничанка”]), Всеукраїнського фестивалю народної творчості “Київська золота осінь” (2013), ІХ-го обласного огляду-конкурсу хорових колективів ім. Кирила Стеценка (Баришівка, Обухів, 2015, гран-прі), фестивалю народної творчості на Національному Сорочинському ярмарку (Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл., 2015, гран-прі). Традиції За багато зіспіваних років з’явилися в колективу і свої традиції. Кожного дня народження учасник отримує іменні, особливі «Многії літа». Між репетиціями жінки обмінюються рецептами, а чоловіки старанно записують слова пісень у свої блокноти. Сюди приводять знайомих, дітей, онуків – усі проходять, як сьогодні мовиться, своєрідний кастинг. Крім слуху і голосу, професор Андрійчук ставить сувору вимогу, без якої дорога в колектив закрита: це щирість і людяність. Тільки таких беруть у хористи «Княжої вольниці». А що виходить із поєднання «слух+голос+щирість» приходьте до нас і почуйте. Або кличте нас до себе на концерти. Бо ніж сто разів про нас прочитати, краще хоча б раз почути. Оксана МИХАЙЛОВА, учасниця хору «Княжа вольниця» Газета “Новий день”, 26 грудня 2015 р. | |
| Переглядів: 612 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |